метеорологічний супутник

Штучний супутник, що обертається навколо Землі та проводить метеорологічні спостереження, передаючи їх на наземні приймальні станції. Дані, які він може отримувати, дуже різноманітні й не обмежуються лише отриманням знімків хмар, що є його найвідомішою функцією завдяки телевізійним прогнозам погоди. Ці супутники також відповідають за моніторинг безлічі змінних і елементів метеорологічного та кліматичного інтересу, як-от аерозолі (дим, пил, вулканічний попіл...), полярні сяйва, льодовики, айсберги, крижані щити, температура поверхні моря, вітри, шторми, концентрації забруднювальних газів, стратосферний озон, CO2, метан... Покриття, яке забезпечують метеорологічні супутники, є глобальним, що дорівнює обсягу в мільйони нових даних щодня, які живлять чисельні моделі прогнозу погоди. Першим метеорологічним супутником, який успішно виконав свою місію, був TIROS 1, запущений NASA 1 квітня 1960 року. Його попередником був Vanguard 2, частина проєкту ВМС США, запущений попереднього року (17 лютого 1959 року). Хоча цей супутник було розроблено для вимірювання розподілу хмарного покриву та густини повітря, він дав заледве якісь дані, тому TIROS 1 зазвичай вважають першим метеорологічним супутником в історії. Запуск у 1963 році Програми Всесвітньої служби погоди ВМО остаточно стимулював спостереження за атмосферою з космосу завдяки метеорологічним супутникам. Залежно від висоти над земною поверхнею, на якій розміщено штучний супутник, розрізняють чотири типи орбіт: 1) низька навколоземна орбіта (полярна або орбіта паркування); 2) середня навколоземна орбіта (використовується супутниками, що забезпечують глобальні навігаційні системи); 3) геосинхронна орбіта; та 4) висока навколоземна орбіта. Метеорологічні супутники належать до категорій 1 і 3.