струминна течія

Інтенсивний вузький повітряний потік, що тече вздовж майже горизонтальної осі поблизу тропопаузи. У його центральній частині досягається максимальна швидкість вітру, ніколи не нижча за 110 км/год і часто понад 200 км/год. Струминні течії можуть сягати кількох тисяч кілометрів завдовжки і зазвичай набувають синусоїдальної форми. Їхня ширина становить кілька сотень кілометрів, а товщина - кілька кілометрів. Навколо їхнього ядра спостерігається сильний горизонтальний і вертикальний зсув вітру, що породжує зони сильної турбулентності. Комерційні літаки економлять пальне та скорочують тривалість подорожей, летячи з попутним вітром у ядрі течії. Єдиний запобіжний захід, який повинні вживати пілоти, - входити в цю центральну частину, уникаючи проходження через периферійні зони, де турбулентність небезпечна. З цією метою щодня складаються карти з дуже точною інформацією про положення та висоту, які, як очікується, займатимуть різні струминні течії на маршруті. Їхнє положення та орієнтація змінюються від одного дня до іншого. Іноді один із цих потоків виникає нижче в атмосфері (струминна течія нижнього рівня). На Землі існує п'ять основних струминних течій. Через сферичну симетрію нашої планети в кожній земній півкулі є полярна й субтропічна струминні течії (обидві західні), тоді як на екваторі тече східна струминна течія. Як в Арктиці, так і в Антарктиці іноді виникають так звані стратосферні струминні течії. Струминні течії відкрив японський метеоролог Васабуро Оїші (1874-1950) 1926 року, хоча перше наукове згадування пізніше; воно належить німецькому метеорологу Генріху Зейлькопфу (1895-1968), який 1939 року вжив для їх позначення вираз strahlströmung ("струминна течія").